У 2021 році в Україні був прийнятий закон, спрямований на захист та підтримку вітчизняного виробника. Мета була зрозумілою і зрозумілою: змусити державу купувати українську, а не іноземну. Закон встановлював уподобання щодо продукції з певним відсотком місцевого компонента, що запускається з 10% у 2022 році, 25% у 2025 році та до 40% у 2028 році. В першу чергу було про стратегічні товари: генератори, трансформатори, шкільні автобуси, промислові насоси тощо.
Ключова ідея полягає в тому, щоб зобов’язати постачальників довести місцеве виробництво товарів, придбаних для бюджетних коштів. Формула, визначена урядом, полягала в тому, щоб дозволити ступінь локалізації. Компанії подали документи, що підтверджують технологічні операції, проведені в Україні.
Ця ініціатива, здавалося, стимулює розвиток національної галузі. Виробники частіше отримали урядові замовлення, що дозволило б грошей інвестувати в модернізацію, збільшення держави, збільшення податкових надходжень. Але все виявилося не таким легким.
У 2025 році рівень локалізації, необхідної для участі в державних закупівлях, збільшувався до 25%. Це призвело до масового подання заявок: 866 компаній оголосили 2600 товарів. Однак детальний аналіз цих додатків виявив кричущу тенденцію: більшість “локалізованих” товарів стали настільки формально.
Італійські насоси, американські дозатори, турецькі генератори – все це перетворюється на “українську” після простих операцій, таких як упаковка, маркування, транспортування або перевірка. Наприклад, Poroni Pump стає 38% українцем завдяки “збиранню, регулюванні та упаковці”. Генератор електроенергії RNG – 61% через “оптову торгівлю та обслуговування”.
Деякі компанії стверджують, що продукт локалізується за допомогою просування, логістики або послуги -повернення. Тобто, насправді, виробництво не проводиться, і відсоток локалізації створюється на папері.
Аналіз поданих додатків показує: Лише 26% з них містять операції, які можна назвати виробництвом, зварюванням, виробництвом, живописом. Решта – логістика, збірка, перевірка. І часто – без підтвердження незалежних аудиторів чи перевірок.
Це відкриває величезний простір для маніпуляцій. Компанії оголошують умовну “українство” без фактичного виробництва. Насправді вони в основному є імпортними товарами, які є лише тимчасово на українській території – на складі або на семінарі – і після мінімальних дій вони отримують статус “локалізованого”.
Наслідки таких практик є серйозними. По -перше, сама ідея підтримки вітчизняного виробника дискредитується. По-друге, насправді українські компанії, які дійсно створюють високі кошти, втрачають тендер для тих, хто лише переробляє.
У травні 2024 року уряд оновив процедуру підтвердження локалізації. Підприємства були зобов'язані подати більше документів, а Міністерство економіки надало повноваження зняти товари з реєстру та забороняти участь компаній у тендерах у випадку неодноразових порушень. Механізм, здається, створений. Але за перші п’ять місяців 2025 року сертифікати були скасовані лише на два товари з 2 600.
Цифри говорять самі за собою: ефективність контролю мінімальна. Міністерство, незважаючи на надані інструменти, практично не використовує їх. У той же час 81,5% компанії підтвердили свої товари незмінними, продовжуючи використовувати старі схеми.
Заступник людей Дмитро Кисилевський визнає, що ми маємо справу з масовою фальсифікацією. Він пропонує зміцнити законодавство, підключивши Державну службу аудиту та Комітет з антимонополії для контролю. Але зараз це лише пропозиція. Реальні кроки залишаються під сумнівом.
Концепція локалізації має глибокий сенс. У сучасному світі держави прагнуть підтримувати власних виробників, створювати робочі місця, зменшити залежність від імпорту. Україна не є винятком. Але без належного контролю, чіткі критерії та прозорість, ця ініціатива стає фарсом.
Проблема полягає не лише у фальсифікації. Йдеться про втрату можливостей. Замість стимулювання справжнього виробництва ми підтримуємо бізнес -моделі на основі логістичних операцій. І це не створює додану вартість, не створює податків і не формує сучасну галузь.
Другий співавтор закону, Дмитро Наталуха, пропонує розширити локалізацію на сфері Державного порядку. Це ще одна зона ризику, оскільки заміна понять тут може мати стратегічні наслідки. Питання полягає в тому, чи можемо ми вчитися на помилках та побудувати справжню модель підтримки внутрішнього виробництва.
Локалізація стосується не лише економіки. Це питання довіри, відповідальності та бачення майбутнього країни. Якщо ми не готові розрізнити правдиву і, здавалося б, тоді ми ризикуємо залишитися з прекрасними гаслами, але без реального результату.
